обична ігра слoв

 

…сиджу в мікроавтобусі, їдемо селом у Київській області. Водій — пастор декількох християнських громад у навколишніх селях — в значній мірі за допомогою жестів і з величезним запалом добірним суржиком розповідає про низьку духовність і прочій алкоголізм жителів села. У машині я ніби задля того, щоб перекладати. Добре, перекладаю, коли серед жестів з’являється хоч би два зв’язанних слова. Аж от раптом мова пішла про телезалежність населення.

«У ніх тєлєвізар работає 24 часа в суткє. Захажу до нєйо в хату, а в нєйо тєлєвізар на кухні. На міня вона пачті ноль вніманія — адной нагой тєлєвізар смотріт, а другой нагой міня прівєцтвує».

…перекласти не вийшло, сміх вдалось стримати лише через хвилин із десять.

радіо

Нє! Ну тільки минули вихідні (воїстину!!!), а інбокс уже забитий. Ага, аби то! Один лиш товариш (дякую, Андрійко!) привітав поштою. Робота — арбайтен, Костя. Багато… Терміни? Шнелє! Треба було до свят (гонять, канєшно, але це ніби мотиватор). Ну то таке, не про це мова. Не вперше, не в останнє.
От тільки квітень на вулиці. Гарно, цвірінькливо. І дощі, схоже, піддались загальному весняному духу — закохались і тепер точно не знають, падати їм чи десь далі по небу повзти. А моя бідна голівонька цього не любить. Вона взагалі не любить дощів, і якщо вже по іншому ніяк, то хай би рішучі і цинічні. Дискомфорт — зовні багато перекладати, всередині сильно не хочеться і не сильно можеться. Нє, це я не скаржусь. Я ділюсь черговим життєвим хаком.

Полягає він ось. Для герметичної ізоляції себе у робочому середовищі, куди не проникали б стороні звуки, включаючи «Тато, а коли ми будемо вечеряти?» потрібна музичка. Нова, невислухана, така, яку слухати не огидно, але не виникає бажання вислуховувати. Мов туман над містом. Або саме місто, тільки коли між ним і мною нема окулярів. І без текстів.

Знайшов, ділюсь.
http://www.downtempo.org/

Власне, там читати майже нічого, там клацати треба і відкривати посилання у програвачах.

Діти, так і не докликавшись тата, у відчаї заснуть голодними. Гарантовано.