Сніжний пікнік

У мене є термос!
Ну так, заява ця має сумнівну цінність, згоден. Але ж на вулиці мете, мете неабияк. І, може, востаннє в цьому році. Поки повернувся з роботи, кросівки були мокрі по самі коліна, рюкзак за спиною став схожий на іґлу якихось мешканців Півночі, а ключі з кишені куртки дістати вдалось лише після виклику працівника ЖЕКу, який вигріб звідти сніг. Але ж як гарно! Хай навіть вже обридло від цієї білої краси, але ж гарно! Додому йдеш — в морду ліпить, видно лиш на крок вперед, у заліплених скельцях окулярів світло вечірніх ліхтарів розпадається на райдужний мотлох, — одним словом, суцільна зимова поезія (ой, трьома словами вийшло)!

Я не втримався.
Та й як було втриматись — у мене ж є термос. По дорозі додому подзвонив дітям, сказав терміново вдягатись, одночасно поставивши повний чайник на вогонь. Зайшов в магазин, купив печива, що чимось нагадує chocolate chips, вдома швидко склав у пакет ковдру, паперові стакани, куплене печиво у зручній упаковці, серветки, — і термос. Із запашним трав’яним чаєм, що був заварений завбачливо підготовленим окропом. Діти, звісно, нічого не розуміли. Час бо в ліжко, а зовсім не на вулицю. Але на вулиці зайві питання відпали. На вулиці треба ліпити сніжки і жбурляти їх у вікна сусідам, треба струшувати з дерев лавини на старшу сестру, треба молодшого братика збивати з ніг у холодний пух. І з подивом чекати, коли і де тобі у паперовий стакан наллють чаю, і гадати собі підсвідомо, що сталося з татом.

У Рівному є район, що зветься Північним. У цьому районі ми живемо останні два роки. Бетонний і мало чим примітний. Хіба що довжелезними покрученими дев’ятиповерхівками. І ще великими горбами. Звідси, якщо знайти гарну галявину, де краєвид не закривають будинки, буває видно все місто. А коли випадає на такій галявині опинитись під час заходу сонця, то годі навіть намагатись стримати сльози — драматизм кольорів тебе однаково здолає. Таких галявинок я знаю декілька, на одній з них є стародавні Римські руїни дитячого майданчика, і видно звідти, навіть коли сніг, дуже далеко. І ото серед старих бетонних блоків на вовняній тканій ковдрі ми влаштували півгодини щастя.

Тепер обидва гарно сплять, а я таки радий, що у мене є термос… І чим не життєвий хак?

Віртуальна весна

Весь час мете. Зранку відправляєш дитя у школу, а там зима. Виходиш за продуктами — і повертаєшся з повним капюшоном снігу. Зима ж бо! Маршрутки сунуть повільно, машини не пропускають на переходах пішоходів. Все місто перетворилось на пінгвінів, що мігрують углиб континенту висиджувати яйця — усе купками і усе врозвалочку невеличкими кроками. Мете через голову і через суглоби — я відчуваю зиму тілом.
Але дні стали довшими, і тепер о п’ятій вечора можна ще не закривати штори, а о сьомій ранку вже не ніч. І хоч мете весь час, та все ж в обідню пору єство огортає надія — то ніс вхоплює ледь відчутні запахи весни. Звуків весни ще нема, ще сонце не розбиває крижаних сердець буруль на стріхах і вікнах, і ті не ллють закоханих сліз, але весна близько!!!

Відсутність потрібних звуків підштовхнула до чергового лайфхаку. Є тирнетрі, є аудіосистема з колонками біля вікна, є бажання весни. Швидкий пошук дав з півдесятка високоякісних записів весняних дощів, їх стягнуто, пропечено диски і залито на флеш-програвач (щоб віртуальна весна була скрізь, не тільки вдома). Чудово. От тільки працюється під них погано — під хлюпання хочеться ніжити щоки на подушці, а не заглядати крізь окуляри в монітор. Ну не біда, для роботи є всяке інше, під дощ будемо спати.

Прокидаюсь о сьомій будити Хельгу в школу, готувати сніданок, варити собі каву. Прокидаюсь з гарним весняним настроєм. За вікном тихенько накрапає, день буде чудовим. Зараз відгорну штори, гляну на сірий мокрий асфальт, веселкові потоки бензину і мастил біля магазину під вікном, на фіолетових бомжів, що біля того магазину чекають здати впольовані за ніч пляшки, на зеленувато-коричневі бруньки і березові китиці кольору пакувального паперу…

А на вулиці усе монохромне! Асфальт не спостерігається, на місці веселок неапетитні чорні плями, бомжі свій депресивно-фіолетовий виморозили у банальний і нецікавий сірий, і не ті пішли нині пляшки — на морозі чомусь менше п’ють. Виявляється, знову хакнув лиш себе — хлюпання весну не наблизило, а створило одні якісь неусвідомлені сподівання. Хоч гарно виспався…