Довелося сьогодні знову говорити про різні акценти англійської мови.  І вкотре перечепитися об всю красу нашої постсовєцької школи викладання іноземних мов. Другорядне виноситься на перший план. А справді важливе часто лишається без уваги, і зажди пояснюється так, що навіть ті, хто зрозумів, розуміють все навиворіт.

Не знаю, чи комусь знадобиться, але своїм студентам я пояснюю це все ось так.

Спершу декілька базових постулатів:

  • Акцент — це не соромно, це ще одна твоя риса. Як колір волосся чи форма носа. По ним можна вгадати твою етнічну приналежність, і по акценту вгадується твоя національність.
  • Акцент з тобою назавжди. Ти можеш працювати над тим, щоб його було менше відчутно, але позбавитись його не вдасться. (З радістю див. поп. п.)
  • Акцент приємний лише тоді, коли не заважає розумінню.

Тут здебільшого про акцент на рівні звуків. Хоча майже це саме можна сказати стосовно інших рівнів (тобто, ніякого задоволення від спілкування нема, якщо людина ідеально вимовляє всі звуки, але говорить весь час інфінітивами і без прийменників).

Так от стосовно звуків англійської вважаю, що найбільшою помилкою східних слов’ян є нерозрізнення так званих довгих і коротких голосних звуків. Треба забути про ці терміни, і забути про те, що значать дві крапки в транскрипції. Якщо навіть і є різниця в тривалості звучання у парах
read - rid
sheep - ship
cheap - chip
reach -rich
,
то вона зовсім другорядна і неважлива. Довгий/короткий звук в цих словах — міф. Тут два різних звука!!! Якщо записати пари в українській транскрипції, то матимемо:
рід — рид
шіп — шип
чіп — чип
річ — рич

Хай це буде з деяким спрощенням, але то справді функціональне розрізнення, що не дасть вам пошитися в дурні, кажучи:

Give me that sheet, please. And then let’s go to the beach.

sheet_beach

Далі буде про пару приголосних v – w

Advertisements