гуляв по вінниці, ходив по тих місцях, де колись ми гуляли удвох. натрапив на інет-кафе. планів постити не було, проте це вже стало ніби залежністю. до того ж, є на дроті ті, хто переймається. за що їм щира вдячність, і цей коротенький пост для них.

У вівторок 20 Марина тихо відійшла десь о 12:20 дня. У середу я її забрав, купив домовину і повіз у Вінницю, куди ми планували десь через рік повернутись із Рівного. Виходить, поки що вона повернулась без мене. День поїздки виявився чудовим — якраз таким, як ми любили удвох. Мов наша остання прогулянка, остання поїздка до рідного міста. Сонце золотило клени й берези вздовж дороги, з очей котилися сльози, а серце сповнював тихий смуток, зовсім без скарг і незадоволення. Лиш смуток.

У четвер ми її ховали. Я не чекав, що прийде стільки людей. Знав, що у житті тих, з ким зустрічалась та, кого мені пощастило мати за дружину, вона залишала слід. Проте навіть не гадав, що їх може бути стільки. І хоч день виявився хмарним, і збирався дощик, Господь дав мені гарний знак — через хмари пробилось яскраве сонце і звеселило мені серце.

Після поховання вечір і ніч провів у брата з його дружиною. У них п’ятеро дітей (хоч він молодший), моїм малим було добре з ними. Сиділи, дивились старі відива ще з тих пір, як я лиш почав зустрічатись з Мариною. Важко повірити, що це було 15 років тому. Мов день. Ревіли потроху, багато сміялись.

Сьогодні відвіз дітей до своїх батьків.

У вівторок повертаюсь до Рівного. Життя йде далі,  моя Мариночка в надійному місці…

Advertisements