ну от, дурний я. самотньо мені і боляче. запросив ніби друга пройтись разом увечері. друга-дівчину. лише як товариша (казав я собі), аби побути не вдома.

дурна затія. і не дуже чесна. 14 років пройшли так, що поряд було моє кохання. любив її, віддавав їй любов. а тут не стало — і боляче. і хочеться затулити рану чимось, хочеться, щоб поряд був хтось, щоб було звично. хотілось того десь глибше, ніж у свідомості, за болем не реєструвалось у розумінні.

“дівчина-ніби-друг” згодилась зустрітись. у переддень зустрічі було навіть приємно — бо чекання чогось. а потім виявилось, що бідненька “ніби-друг” — то геть близько не моя мариночка (surprise!!!). не чекав я й не думав, що під час простої прогулянки вечірнім містом буду порівнювати…
прийшов додому розбитий, роздертий ледь не гірше, ніж до того. дівчину ні за що злякав.

от така вийшла лажа…

п.с. потім віршик народився, але він, після усвідомлення, виявився неправдивим. так само можна було б написати гарним усміхненим обличчям на бігбордах вздовж дороги.

п.п.с. справедливості ради треба зазначити, що у милої дівчини-ніби-друга об’єктивно чарівні очі, — це незаперечний факт…

Advertisements