пігулка від депресивних новин

Залишити коментар

Усі RSS-стрічки зібрано в оберемок і спалено в грубці, бо читач із мене нікудишній — читаю тепер лиш те, що дійсно цікаве чи корисне (зауваження про зіпсований смак і збоченість у поглядах слушні, дякую, однак стрічки вже спалені, не вернеш). У радіо на кухні новини здебільшого про Миколу Яновича, і заради уникнення виразки радіо на кухні не включаю. А у радіо на робочому місці Миколи Яновича, на щастя, нема, але й новин нема.
Із інформаційної прірви мене рятує Сєва Новгородцев. У нього на BBC є чудова програма «БиБиСева — новости с человеческим лицом», в яких, на щастя, наші Палестини висвітлюються не надто часто, а коли висвітлюються, то слухати це доволі приємно. Родзинкою програми є коментарі до інфоприводів — від живих, здебільшого російськомовних людей по всьому світу. От мочать сірійці одне одного, а пан Сєва зноходить десь в Йемені сірійського студента, що вчився у Харкові, і просить його прокоментувати ситуацію. Смачно, цікаво, і, головне — подкастно. Стягнув, і, коли треба, по дорозі за сірниками і хлібом долучився до останніх подій у світі. Почуваєш себе цивілізованою людиною, і живіт при цьому не болить.

подкаст-іконка

Сайт тут: БіБіСєва

У подкаст-конвеєр встромляти звідси: http://downloads.bbc.co.uk/podcasts/worldservice/bbseva/rss.xml

PS Допис, виявляється, є виконанням давно даної обіцянки.

Сніжний пікнік

12s коментарів

У мене є термос!
Ну так, заява ця має сумнівну цінність, згоден. Але ж на вулиці мете, мете неабияк. І, може, востаннє в цьому році. Поки повернувся з роботи, кросівки були мокрі по самі коліна, рюкзак за спиною став схожий на іґлу якихось мешканців Півночі, а ключі з кишені куртки дістати вдалось лише після виклику працівника ЖЕКу, який вигріб звідти сніг. Але ж як гарно! Хай навіть вже обридло від цієї білої краси, але ж гарно! Додому йдеш — в морду ліпить, видно лиш на крок вперед, у заліплених скельцях окулярів світло вечірніх ліхтарів розпадається на райдужний мотлох, — одним словом, суцільна зимова поезія (ой, трьома словами вийшло)!

Я не втримався.
Та й як було втриматись — у мене ж є термос. По дорозі додому подзвонив дітям, сказав терміново вдягатись, одночасно поставивши повний чайник на вогонь. Зайшов в магазин, купив печива, що чимось нагадує chocolate chips, вдома швидко склав у пакет ковдру, паперові стакани, куплене печиво у зручній упаковці, серветки, — і термос. Із запашним трав’яним чаєм, що був заварений завбачливо підготовленим окропом. Діти, звісно, нічого не розуміли. Час бо в ліжко, а зовсім не на вулицю. Але на вулиці зайві питання відпали. На вулиці треба ліпити сніжки і жбурляти їх у вікна сусідам, треба струшувати з дерев лавини на старшу сестру, треба молодшого братика збивати з ніг у холодний пух. І з подивом чекати, коли і де тобі у паперовий стакан наллють чаю, і гадати собі підсвідомо, що сталося з татом.

У Рівному є район, що зветься Північним. У цьому районі ми живемо останні два роки. Бетонний і мало чим примітний. Хіба що довжелезними покрученими дев’ятиповерхівками. І ще великими горбами. Звідси, якщо знайти гарну галявину, де краєвид не закривають будинки, буває видно все місто. А коли випадає на такій галявині опинитись під час заходу сонця, то годі навіть намагатись стримати сльози — драматизм кольорів тебе однаково здолає. Таких галявинок я знаю декілька, на одній з них є стародавні Римські руїни дитячого майданчика, і видно звідти, навіть коли сніг, дуже далеко. І ото серед старих бетонних блоків на вовняній тканій ковдрі ми влаштували півгодини щастя.

Тепер обидва гарно сплять, а я таки радий, що у мене є термос… І чим не життєвий хак?

Older Entries